Другий зимовий похід армії УНР: як це було насправді
Другий зимовий похід армії УНР став однією з тих операцій Української Народної Республіки, про які найчастіше згадують одним реченням — «партизанський рейд у тилу більшовиків». Але за цим реченням ховається майже чотири місяці маршів, боїв, дипломатії та внутрішніх суперечок, які вплинули на саме існування республіканського війська в 1920 році. Якщо ви шукаєте стислий, але змістовний історичний огляд цієї операції — далі саме те, що варто знати, без міфів і без перетворення походу на героїчний плакат.
Для українського читача ця тема важлива з кількох причин. По-перше, похід показав, що Армія УНР зберегла боєздатність навіть після кількох катастрофічних поразок 1919 року. По-друге, він формально закінчився підписанням політичної угоди з Польщею, що відкрило шлях для спільного наступу на Київ у квітні 1920 року. По-третє, документи і спогади учасників дозволяють перевірити, наскільки поширені в популярній історіографії оцінки відповідають реальним фактам.
Матеріал спирається на опубліковані джерела Військово-історичного музею у Варшаві, дослідження українських істориків та архівні документи, частина яких зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Деякі факти подані в кількох варіантах трактування, бо свідків було багато, а інтерес у кожного — свій.
Передумови: чому взагалі відбувся Другий зимовий похід
Щоб зрозуміти логіку походу, треба відштовхуватися від ситуації, яка склалася на початку грудня 1919 року. Армія УНР на той момент формально підпорядковувалась уряду УНР в еміграції, але фактично контроль над штабами коливався між кількома політичними центрами. Доба Директорії вже завершувалася, а на півночі впевнено закріплювалися більшовики, які щойно відбили наступ Денікіна.
Головне завдання походу сформулював безпосередньо головний отаман Симон Петлюра у наказі від 5 грудня 1919 року: вивести збройні сили республіки з-під удару, зберегти кадрове ядро та створити умови для майбутнього наступу. У цьому ж документі наголошувалося, що операція не є «звичайним відступом», а має характер «активної оборони республіки». Саме таке формулювання — «Другий Зимовий похід» — закріпилося у вітчизняній історіографії.
Щобільше, для частини старшин похід мав іще одне значення. На тлі поразок 1919 року — втрати Києва в лютому, відступу з Правобережжя влітку, катастрофи під Бродами у серпні — необхідно було довести і союзникам, і власному суспільству, що українське військо ще здатне діяти ініціативно. Цим пояснюється і ретельна підготовка маршруту, і численні накази про дисципліну, і постійні спроби командування вибудувати хоча б мінімальну лінію зв’язку з дипломатичними представництвами.
Стан Армії УНР напередодні операції
До походу вирушили здебільшого три дивізії: Запорізька, Волинська та Наддніпрянська. За різними підрахунками, чисельність коливалася від 10 до 18 тисяч багнетів і шабель, плюс обози, поранені та цивільні, які приєдналися до колон. Реальна боєздатність була нижчою за паперову: частина підрозділів мала по 30–40% особового складу, відчутним був дефіцит набоїв та обмундирування.
На думку дослідника Олександра Колянчука, саме кадровий склад — старшини, які пройшли Першу світову, і добре навчені нижчі чини — дозволив збергети організацію в марші. Без цього походу довжиною понад тисячу кілометрів просто не вийшло б. Це підтверджують і записи в щоденниках старшин 6-ї Січової дивізії, де постійно фіксувалися проблеми з постачанням, але не з керованістю.
Хронологія походу: ключові етапи та битви
Операція тривала з грудня 1919 до початку травня 1920 року. Традиційно її поділяють на кілька етапів, кожен з яких має власну мету та результат. Нижче наведено порівняльну таблицю, яка допоможе швидко зорієнтуватися в основних битвах і напрямках руху.
| Етап | Період | Головні події | Результат |
|---|---|---|---|
| Вихід з оточення | 6–18 грудня 1919 | Переправи через Гірський Тікич, вихід із району Умані | Збереження основних сил, втрата обозів |
| Рейд Правобережжям | Грудень 1919 — січень 1920 | Бої під Христинівкою, Гайсином, Брацлавом | Виснаження противника, поповнення добровольцями |
| Фастівсько-Київська операція | Лютий 1920 | Спроба виходу на підступи Києва, бій під Фастовом | Тимчасовий контроль над залізничною вузловою станцією |
| Марш до Збруча | Березень — квітень 1920 | Підписання Варшавської угоди, перехід кордону | Інтернування в Польщі, підготовка до спільного наступу |
Така структура походу дозволяє побачити, що операція не була суцільним лінійним рейдом. На кожному етапі командування вирішувало окреме завдання: спочатку — вижити, потім — закріпитися в тилу ворога, далі — спробувати політичний жест, а на завершення — вийти на союзника.
Бій під Фастовом і його значення
Серед усіх боїв походу окреме місце посідає Фастівська операція 14–17 лютого 1920 року. Армія УНР зненацька атакувала залізничну станцію, знищила склади та порушила рух на дільниці Київ — Козятин. За свідченнями червоноармійських документів, того дня вдалося вивести з ладу близько 60 вагонів і кілька ешелонів із боєприпасами.
З військової точки зору це був типовий рейдовий успіх: ворог зазнав відчутних втрат, але незабаром відновив контроль. З політичної точки зору — це був сигнал, що українські частини здатні діяти в тилу та завдавати точкових ударів. Саме після Фастова в штабі 12-ї армії РСЧА з’явилися накази про посилену охорону залізничних вузлів, про що згадує у своїх спогадах колишній начальник штабу Південно-Західного фронту.
Ключові командири та управління
Операцією безпосередньо керував отаман Михайло Омелянович-Павленко, якого Петлюра призначив командувачем Армії УНР ще влітку 1919 року. Учасники походу згадують його як жорсткого, але водночас уважного до рядових стрільців командира. Завдяки його штабу вдалося вибудувати чіткий графік руху колон, а також уникнути розпорошення сил у перші тижні.
Серед інших постатей походу варто виділити:
- Генерал-хорунжого Юрко Тютюнник — командувач Південної групи, який провів ряд вдалих рейдів у районі Умані та Христинівки.
- Отамана Андрія Гулого-Гуленка — один із наймолодших бригадних командирів, відомий своєю винахідливістю у взаємодії з повстанськими загонами.
- Сотника Якова Гальчевського — начальника оперативного відділу штабу, який, за свідченнями сучасників, фактично розробив маршрут походу.
Цей командний склад — одна з причин, чому Другий зимовий похід армії УНР вважається однією з найкраще організованих операцій республіканського війська. Водночас між штабом і деякими польовими командирами існували серйозні тертя, зокрема щодо питання інтернування в Польщі та подальшої участі у спільному наступі.
Забезпечення та побут: як воювали «на марші»
Жодна операція такого масштабу не тримається лише на бойовому духу. Постійні переходи, відсутність стабільного тилу, зимові морози та проблеми з продовольством — усе це впливало на стан особового складу. У звітах інтендантської служби за грудень 1919 — січень 1920 року зафіксовано систематичне зниження видачі хліба з 600 до 250 грамів на день на одного стрільця, а також гостру нестачу медикаментів.
Цікаво, що командири всіх рівнів намагалися компенсувати брак постачання за рахунок місцевих ресурсів. У багатьох населених пунктах селяни зустрічали підрозділи прихильно, передавали продукти та фураж. Водночас були й протилежні випадки — конфіскації, які потім фігурували у скаргах до повітових комендатур. Цей подвійний досвід пізніше використовували і більшовицькі агітатори, і польські розвідники, і, на жаль, радянські історики для формування спрощеного образу «бандитського походу».
Що з себе представляв тил
Поняття «тил» для Армії УНР під час Другого зимового походу було досить умовним. Обози рухалися разом із бойовими колонами, поранених везли у переобладнаних селянських возах, а санітарні пункти облаштовували у покинутих поміщицьких маєтках або школах. Це створювало додаткове навантаження на темп руху та вимагало від штабу постійно маневрувати між завданнями охорони і ведення бою.
Дипломатичний контекст: Варшавська угода та інтернування
Без згадки про дипломатичний бік неможливо зрозуміти, чому Другий зимовий похід армії УНР завершився саме на Збручі, а не на підступах до Києва чи Одеси. Уже на початку 1920 року уряд УНР в еміграції вів переговори з Польщею, яка готувалася до війни з Радянською Росією. 21 квітня 1920 року Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра підписали політичну конвенцію, а 24 квітня — військову. Ці документи відкрили шлях до формування спільного фронту.
Сам перехід через Збруч відбувся 25–26 квітня 1920 року. Армія УНР була роззброєна польськими прикордонниками і переведена в табори інтернованих у Щучині, Каліші та інших містах. За різними оцінками, у таборах перебувало від 12 до 16 тисяч осіб. Інтернування тривало до початку травня 1920 року, коли польське командування погодилося на участь українських частин у наступі.
Цей епізод часто спрощують до «зради» або «рятунку». Насправді інтернування було юридичним кроком, який дозволив зберегти людей від роззброєння та розформування. Уже за кілька тижнів ті самі стрільці брали участь у квітневому наступі на Київ, який формально завершився входом до міста 7 травня 1920 року.
Міфи та факти про Другий зимовий похід армії УНР
За роки, що минули з 1920 року, історія походу обросла міфами. Деякі з них повторюються навіть у солідних виданнях. Нижче — короткий перелік найпоширеніших уявлень, які не витримують перевірки документами.
- «Це був суто партизанський рейд». Насправді операція мала ознаки регулярного маршу-маневру: чіткий штаб, план постачання, зв’язок з повстанськими загонами.
- «Усе населення Правобережжя підтримувало повстанців». Підтримка була нерівномірною: у деяких повітах селяни активно допомагали, в інших — зберігали нейтралітет або навіть повідомляли ЧК про переміщення колон.
- «Похід закінчився повним розгромом». Формально армія зберегла організацію, кадри та прапор, а вже за місяць після інтернування брала участь у наступі на Київ.
Якщо порівнювати похід з аналогічними операціями того періоду — наприклад, з рейдами Будьонного чи наступом Денікіна на Москву в 1919 році — стає зрозуміло, що Армія УНР діяла в умовах, де інший штаб просто розпався б. Це не применшує поразок і втрат, але дає змогу бачити реальну картину.
Порівняння з Першим зимовим походом
Щоб краще оцінити значення Другого зимового походу, його варто порівняти з подіями 1919 року. Саме для цього нижче наведено таблицю, яка показує ключові відмінності.
| Характеристика | Перший зимовий похід (лютий 1919) | Другий зимовий похід (1919–1920) |
|---|---|---|
| Мета | Підтримка антигетьманського повстання | Збереження армії та підготовка нового наступу |
| Тривалість | Близько 1 місяця | Понад 4 місяці |
| Маршрут | Правобережжя, з виходом на Київщину | Кільцевий маршрут Правобережжям і Київщиною |
| Результат | Успіх: повалення гетьмана, об’єднання з Директорією | Збереження кадрів, вихід на союзника |
Як видно з таблиці, це були дві різні за характером операції, хоча їх і об’єднує зимова пора року. Перший похід фактично був військово-політичною акцією, спрямованою на зміну влади в Києві. Другий — набагато складнішим завданням: зберегти армію за відсутності власної території, тилової бази та стабільного фінансування.
Доля учасників після походу
Після інтернування в Польщі подальша доля стрільців та старшин склалася по-різному. Частина взяла участь у квітневому наступі 1920 року та в подальших боях на Правобережжі. Інша частина потрапила до таборів для інтернованих у Каліші, Вадовицях, Щипіорно. У 1921–1923 роках багато колишніх учасників походу емігрували до Чехословаччини, Франції, Канади, Аргентини.
У міжвоєнний період ветерани Другого зимового походу об’єдналися в кілька громадських організацій, зокрема в Союз вояків Армії УНР у Варшаві та Празі. Ці організації видавали спогади, допомагали родинам загиблих і зберігали військові реліквії. Частина цих матеріалів зберігається нині в Музеї визвольної боротьби України у Празі.
У Радянському Союзі доля учасників походу була іншою: частина пройшла через фільтраційні табори, частина — була заарештована в 1930-х роках і заслана. Зокрема, відомо про арешти та розстріли колишніх старшин Армії УНР у так званих «справах Українського національного центру». Ці факти важливі для розуміння того, чому значна частина архівних документів про похід з’явилася у відкритому доступі лише після 1991 року.
Значення походу для історії України
Другий зимовий похід армії УНР — це не локальна подія, а фрагмент великої історії українського державотворення. Він показав, що в умовах повної втрати території та міжнародної підтримки збройні сили можуть зберегти себе як політичний інструмент. Цей досвід пізніше використовували і в підпіллі ОУН, і в лавах УПА, і навіть у добу незалежної України 1990-х років, коли формувалися добровольчі батальйони.
Для сучасного читача похід — це нагадування про те, що війна — це не лише лінія фронту, а й штабна робота, логістика, дипломатія, повсякденний вибір командирів і рядових. Тому, готуючи матеріал у школі чи просто переглядаючи карту подій, варто звертати увагу саме на ці, часто невидимі, аспекти.
Якщо вас цікавить ширший контекст епохи, радимо переглянути матеріал про історію епох та ключові зміни у світі — там зібрано огляд подій, які вплинули на події в Україні 1917–1921 років. Також корисно ознайомитися з практичним матеріалом про те, як викликати поліцію у складній ситуації — це нагадує про те, як працюють екстрені служби в сучасних умовах.
Часті запитання (FAQ)
Скільки часу тривав Другий зимовий похід армії УНР?
Операція тривала з грудня 1919 до початку травня 1920 року — близько чотирьох місяців активної фази. Підготовка розпочалася ще в листопаді, коли штаб готував маршрут і розподіл сил.
Хто командував Другим зимовим походом?
Безпосереднє керівництво здійснював отаман Михайло Омелянович-Павленко, а стратегічні рішення ухвалював головний отаман Симон Петлюра. Окремими групами керували Юрко Тютюнник та Андрій Гулий-Гуленко.
Чим похід завершився для Армії УНР?
Армія вийшла до Збруча, перейшла польський кордон і була інтернована. Уже в квітні 1920 року частини взяли участь у спільному з польською армією наступі на Київ, тобто операція фактично виконала головне завдання — зберегла боєздатні сили.
Чому похід називають «другим», а не «зимовим рейдом»?
Назва «Другий зимовий похід армії УНР» закріпилася в історіографії, щоб відрізнити цю операцію від походу Армії УНР 1919 року. Хоча обидві операції відбувалися взимку, вони мали різну мету, маршрут і масштаб.
Які головні битви відбулися під час походу?
Серед ключових — бої під Христинівкою, Гайсином, Фастовом і Жмеринкою. Найбільшого резонансу набула Фастівська операція лютого 1920 року, коли вдалося тимчасово паралізувати залізничне сполучення на дільниці Київ — Козятин.
Чи підтримувало населення Армію УНР під час походу?
Ставлення було різним. У багатьох селах селяни допомагали провіантом і фуражем, ховали поранених. Водночас у деяких районах Черкащини та Київщини місцеві жителі повідомляли більшовицькі комендатури про переміщення колон. Тому говорити про «всебічну підтримку» некоректно.
Які архіви зберігають документи про Другий зимовий похід?
Основні матеріали зосереджені в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (фонд 1075), а також у польських архівах — у Військовому історичному архіві у Варшаві. Частину спогадів опубліковано у збірниках «За державність» та наукових збірках Інституту історії НАН України.
Чи можна сьогодні відвідати місця ключових боїв походу?
Так. У Христинівці, Гайсині та Фастові збереглися окремі пам’ятні знаки та місця поховань учасників. Деякі маршрути походу частково збігаються з діючими туристичними шляхами Черкащиною та Київщиною.
Залишити відповідь